Прийшла війна, і закипіла кров!
Ми стали в стрій і зброю в руки взяли.
Нам доля випала гірка
І мусимо закінчити почате,
Щоб дітям в спадок не залишилась війна,
Ми нищим ворога завзято!
Уривок вірша військовослужбовця сапера Ростислава Іваничука, який після травми ноги проходить лікування та реабілітацію у Рівненській обласній клінічній лікарні імені Юрія Семенюка.
Повномасштабна війна застала Ростислава Іваничука вдома на Франківщині. Сім’ю розбудив страшний вибух, адже проживають неподалік аеродрому. Чоловік вивіз дружину та двох дітей у більш безпечне місце, а сам разом із братом долучився до ТрО, чергували на блокпостах. Згодом пішли до військкомату, звідки відправили на навчання. Зважаючи на те, що за освітою Ростислав інженер, тож за розподілом потрапив у сапери-розвідники інженерної роти 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. «Нас позаочі називають «одноразовими», робота небезпечна. Сапери-розвідники завжди йдуть перші з штурмовими групами, завжди ризикують – і це в наш час досить недооцінений підрозділ», – говорить Ростислав.
Разом із побратимами працювали у найгарячіших точках – Слов’янськ, Харківська операція, Бахмутський напрямок, Соледар. «Там був мій перший бойовий досвід. Підірвався машиною на протипіхотній міні. Тоді ж побачив, що таке військове братство, коли всі кинулись шукати домкрати, колеса. Осколки літають, танки по місту б’ють, ми заскочили у двір, і хлопці допомагали міняти швиденько колеса», – пригадує військовослужбовець.
Коли отримав травму ноги, не пам’ятає, нога боліла, але для військових навіть контузія – це не є поранення, тож до медичної роти звернувся, коли в один момент нога почала боліти все сильніше. Із дегенеративними змінами у суглобі, кистою, пошкодженими менісками, розірваною зв’язкою чоловіка скерували до військового госпіталю Дніпра, далі у 4-ту клінічну лікарню, а тоді евакуаційним потягом до Рівненської обласної клінічної лікарні імені Юрія Семенюка. Тут після дообстеження в Обласному центрі ортопедії, травматології та вертебрології на консиліумі було прийнято рішення оперувати Ростислава. Лікарі Петро Плевачук та Володимир Златів провели артроскопію та пластику передньої хрестоподібної зв’язки.
Наразі військовослужбовець продовжує лікування та відновлення в Обласному центрі реабілітації. «Я дуже радий, приємно тут перебувати, професіонали хороші: і лікарі, і реабілітологи Ірина Анатоліївна Либак, завідувачка Ірина Віталіївна Дячук. Дуже задоволений, що так сталося, що приїхав на Рівненщину лікуватися», – говорить чоловік. Щодня Ростислав займається з фізичним терапевтом, а у вільний час пише вірші.
Перший вірш написав ще у 7 класі для конкурсу, але так і не відправив його. Із того часу, коли з’являлося натхнення та бажання викладав свої думки у рядки, здебільшого писав про природу, кохання, дружбу. Але за останні 10 років не написав жодного вірша, все змінила повномасштабна війна та служба у ЗСУ. «Як був час надиктовував рядки на диктофон, а вже потім записував. Описував те, що відбувалося навколо», – говорить військовий.
А в нас ні радості нема, ані печалі.
Ідуть по кругу літо, осінь і зима.
Ми не втекли кудись подалі,
Б‘ємось, допоки б‘ються ще серця.
Чоловік доволі самокритичний до власної творчості. «Якщо з першого разу в мене не виходить повний вірш, я його одразу видаляю, не дописую потім», – говорить Ростислав. Свої вірші військовий публікував на сторінці в соцмережі, там їх побачила поетеса, видавчиня Марія Боєчко, вона й запропонувала Ростиславу видати збірку-подарунок до його дня народження. «Пані Марія займалася редагуванням, підбором віршів, фото – усім процесом видання». Так вийшла у світ перша та поки єдина збірка «Слово, обпалене війною», до якої увійшло 50 віршів. Чи буде продовжувати видаватися, не знає, адже говорить, що «це зараз не на часі». Хоча все можливо, адже рідний дядько все своє життя присвятив письменництву. Вже перебуваючи у Рівному на реабілітації, був запрошений на регіональний книжковий форум, який об’єднав видавців, поетів, письменників, любителів книг та читання.
Після завершення реабілітації у РОКЛ імені Юрія Семенюка Ростислав повернеться додому, де продовжить відновлення та чекатиме висновку військово-лікарської комісії щодо можливості подальшої служби. У будь-якому випадку, розповідає чоловік, своїх побратимів не полишить.
Особливих планів після Перемоги немає, говорить, завжди намагався жити як хочеться, проводив час із родиною, займався улюбленою справою – ковальством, навіть мав невеликий бізнес. Полюбляв полювання, працював з деревом, подобалося щось майструвати своїми руками. «Єдине, чого б, напевно, хотілося, – ділиться Ростислав, – аби українці знову згуртувалися як у перші дні повномасштабного вторгнення. Тільки так нам вдасться подолати ворога».
Відкрийте очі, хто ще не прозрів!
І вуха розтуліть, почуйте!
Живіть, як нам Шевченко заповів,
Хоч дітям справжню Україну побудуйте! («Крик Душі»)
Тож ми дякуємо Ростиславу за службу та захист і бажаємо швидкої реабілітації, відновлення, аби вдалося реалізувати усе задумане та, можливо, у майбутньому все ж видати ще не одну збірку віршів.
Не відкладай життя на завтра,
Примарне завтра може не настати!
Згорить усе відкладене, як ватра,
З її золи уже нічого не дістати.
Свій кожен день, немов останній, проживай!
Кажи близьким про все, що на душі кипить,
Мандруй, твори, кохай,
Того життя — всього лиш мить! («Не відкладай життя на завтра»)