Контакт центр

(050)-2000-891(096)-2000-891

Графік роботи: Пн.-Пт.: 08.00-18.00

Версія для людей
з вадами зору

Версія для людей
з вадами зору

Вітаємо, сьогодні у нашій традиційній рубриці #ОСОБИСТІСТЬФАХІВЦЯ директор Рівненської обласної клінічної лікарні імені Юрія Семенюка Віктор Ткач. Людина з великим серцем, холодним розумом і золотими руками, які врятували не одну сотню людських життів. Для нього медицина без перебільшення – це його життя. Наполегливий, розумний, виважений, мудрий, відданий своїй справі й твердому переконанню: якщо світові дати найкраще, що в тебе є, світ обов’язково подарує тобі найцінніше, що є у світі.

#особистістьфахівця Віктор ТКАЧ

Сьогодні усі знають Віктора Ткача як професійного лікаря, успішного менеджера, директора Рівненської обласної клінічної лікарні імені Юрія Семенюка. Вікторе Олександровичу, із чого усе починалось?

Народився я у родині медиків на півночі нашої області у мальовничому селищі Зарічне. Мій батько Олександр Ткач родом із Буковини. І практично вся його родина звідти. Бабуся по мамі  із Хмельниччини, а дід із Черкаської області. Мої батьки познайомились у Зарічному, де власне працювали на той час. Тато був хірургом, а мама акушер-гінекологом. Тож ми з братом жили в медичній атмосфері та бачили всі процеси, які відбувалися. Я пам’ятаю той стукіт у вікна по ночах, коли піднімали батька чи матір, аби допомогти людям.

У дитинстві важко було оцінити: подобається мені медична справа чи ні. А от мій брат, старший від мене на 3 роки, уже в шкільному віці чітко визначився, що буде лікарем. У школі я  дуже любив відвідувати радіогурток. І на той час мав бажання розвиватися в цьому напрямку й надалі. Пам’ятаю: навіть їздили на змагання радіоаматорів та раціоналізаторів, де я посідав призові місця. У мене вже тоді зародилася думка йти або в медицину, або в напрямку радіофізики. На той час це активно розвивалося: з’являлися перші мікрочіпи, мікросхеми. Пам’ятаю, як мені колись подарували цілий набір радіоаматора, і ми сиділи паяли електронний годинник. (Посміхається авт.).

Після закінчення школи мій брат Олександр не вступає до медичного інституту та йде на строкову службу в армію. Чому я так проводжу паралелі з братом, бо саме він відіграв ключову роль у моєму виборі. Коли брат не вступив до інституту, я зрозумів, що через два роки мене може також чекати такий же шлях. І я починаю займатися більш інтенсивно спортом, щоб в армії було легше.

Коли я закінчив середню школу, брат саме повернувся з армії та  переконав мене вступати з ним до медичного інституту. Варто відмітити, що ми інтенсивно готувалися, займалися з вчителями.  До речі, у мене була дуже потужна вчителька з хімії. Та й не приховую: хімія була одним із улюблених предметів, що значно спростило навчання на першому курсі інституту. За декілька тижнів до вступних іспитів ми поїхали до Чернівців, де жив мій дід, та продовжили інтенсивно готуватись. Ми обоє вступаємо до Чернівецького державного медичного інституту на факультет «Лікувальна справа». Із першого курсу і надалі це були недоспані ночі. Я не знаю, в якому іншому, ніж медичний, закладі дається стільки інформації та підготовки майбутнім лікарям. Вимоги до студентів були дуже високі. Із ІІІ-го курсу я почав ходити в лікарню до батька на практику та доглядав за хворими.

Ви пам’ятаєте свою першу операцію?

Першу мою самостійну операцію я зробив в інтернатурі. Пам’ятаю: було так цікаво, ішли на гострий апендицит, а там виявилася пухлина апендикса. Сама по собі операція і так була не простою, адже це була моя перша самостійна операція. Тоді мені дали можливість самостійно все зробити з початку до кінця, наставники лише спостерігали зі сторони. Все пам’ятаю до дрібниць. Адже для хірурга перша операція це завжди щось таке знаменне.

У принципі перші операції, на яких я асистував, це були операції іще на III та IV курсах, в яких я брав участь разом із батьком. До речі, частину інтернатури ми проходили за місцем майбутньої роботи, тобто в Зарічному, а частину у Чернівцях. Якось я тоді оминув Рівненську обласну лікарню. Уже пізніше познайомився з лікарями-хірургами обласної лікарні, коли вони приїжджали до нас у Зарічне, і захоплювався їхньою хірургічною майстерністю. А потім оці хірургічні будні, частину з яких я проводив у Чернівцях, а частину у Зарічному.

Після закінчення інтернатури я приїхав на роботу в Зарічне. Цей рік промайнув дуже швидко. Нас практично кожну ніч піднімали. Батько зробив такий графік, що пів місяця на виклики виїжджав мій брат, а пів місяця я. Виклики були різні: від різаної травми руки й до більш складних патологій. Тоді я мав змогу побувати травматологом, і урологом, і хірургом, звичайно. Через такий досвід пізніше, коли я розпочав працювати в Рівненській обласній клінічній ­лікарні, для мене деякі речі, як, наприклад, поставити катетер чи епіцистостому, зробити пункцію грудної клітки, не складали ніяких труднощів. Це була хороша школа універсального спеціаліста загальних хірургічних навичок.

Попри те, що Ви уже здобули хороший медичний досвід, не зупиняєтесь, а вирішуєте підвищити свою кваліфікаію?

Так, після того, як я рік попрацював у Зарічному, у мене виникло бажання поїхати в клінічну ординатуру, аби там навчитися щось нового. Це була  лікарня швидкої допомоги міста Чернівці. На той час вона називалася Перша міська. По життю мені пощастило з вчителями, із наставниками. Звичайно, перший це батько Олександр Ткач, а потім я познайомився із лікарем-хірургом Анатолієм Василовим. Пригадую, як він мене перший раз взяв із собою на операцію, під час якої пильно за мною спостерігав. А опісля сказав:  «Будеш увесь час ходити зі мною на чергування». Там у нас була бригада з  п'яти шести хірургів, і це було далеко не просто. Ми заступали на зміну чергування й практично не спали. Постійно когось привозили з травмами живота та грудної клітки, кровотечами, перитонітами. Це була реальна колосальна практика для мене.

Після проходження клінічної ординатури Ви повертаєтесь у Зарічне? Скільки уже Вам на той час було?

Мені було майже 30 років, уявіть: пів життя вчився. Дуже добре пам’ятаю розмову з батьком. Він мені каже: «Які в тебе плани?» Чесно кажучи, повертатися в районну лікарню мені не дуже хотілося. Пам’ятаю, що тоді взяв відпустку. Багато ходив, думав, міркував і вирішив! На той час ми вже зустрічалися з моєю майбутньою дружиною Оксаною. І тоді я вирішив: поїду в Рівне, влаштуюся на роботу й одразу одружусь. Так, до речі, і сталось.

Зрозуміло, приїхавши в Рівне, я не одразу влаштувався хірургом, це було практично не реально. Хоча я був уже підготовлений спеціаліст. Тоді мені здавалося, що я реально вмію все робити.  В ургентній хірургії є таке правило, що в живіт зайти можна, а от вийти звідти, щоб людина залишилася живою, складно, а я це точно міг.

Розпочав свою роботу в Рівненській обласній лікарні у листопаді 2000 року на посаді лікаря кабінету денситометрії та лікування остеопорозу і за сумісництвом черговим хірургом відділення хірургічної інфекції та проктології. Остеопороз це була зовсім для мене цікава нова тема. Про такий напрямок практично ніхто й нічого не знав.

Я вважаю, що чим би я не займався, воно все йшло на користь, але хірургія мене притягувала завжди. Упродовж цього часу я ходив на чергування й застосовував на практиці навички, які привіз із Буковини та Зарічненщини.  У 2005 році я очолив  відділення хірургічної інфекції та проктології. Тоді окремого відділення проктології ще не було. Я пройшов спеціалізацію з проктології. І ми почали виконувати в обласній лікарні великі проктологічні операції. Тема великих проктологічних операцій мене дуже цікавила. На той час відділення було з не найкращими умовами, але як-то кажуть: очі бояться, а руки роблять.

Пам’ятаю, як ми з колегами починали ремонт у палатах. Заходиш у палату,  а там… Одним словом, руїни. На хвилину стає страшно, де на те все брати кошти. А потім береш себе в руки і дієш. Так ми відремонтували перші палати у відділенні, санвузли, зробили кімнату відпочинку лікарів, ординаторську, операційний блок і, зрештою, коридор. Зробили все можливе, щоб у відділенні було комфортно як пацієнтам, так і працівникам. І от практично з 2005 по 2020 рік я там працював. У 2019 році лікарня нам придбала лапароскопічну стійку. Тоді ми розпочали активно розвивати напрямок мініінвазивної хірургії та проктології.

Які найважчі операції в хірургії?

Із тих операцій, які були найважчі, це, звичайно, захворювання підшлункової залози. Такі пацієнти потребують багатьох повторних операцій. І це важкі перитоніти, хірургічний сепсис.

Коли прийшли на роботу в обласну лікарню, було в планах очолити медичний заклад?

Чесно кажучи, ніколи не мав таких амбіцій. У цілому мене все влаштовувало, було що робити і куди рухатися та розвивати нові напрямки роботи у відділенні. Коли я отримав пропозицію очолити лікарню, то, прийшовши додому, реально ніч не зімкнув очей. Багато різних думок, велика відповідальність перед колективом лікарні. До таких рішень треба підходити дуже виважено. Навіть тоді, коли мені запропонували очолити відділення, то  я дуже вагався, бо це навіть не районна лікарня, це обласна. А тут така відповідальність: головний лікар обласної лікарні. Тоді я собі подумав і вирішив: якщо ти вже сів в цю життєву машину та їдеш, то в ній, звичайно, є задня передача, і якщо щось не виходить, можна чесно сказати: «Перепрошую, не справився», написати заяву та йти з Богом. Але їхати вперед завжди набагато складніше й цікавіше. От і вирішив іти далі, розвивати лікарню, упроваджувати нові напрямки роботи.

Я почуваюся впевнено, бо в усьому й завжди маю розуміння та підтримку як колег, так і Рівненської обласної військової адміністрації в особі Віталія Коваля, Рівненської обласної ради в особі Андрія Карауша, а також Департаменту цивільного захисту та охорони здоров’я населення в особі Олега Вівсянника. Завдяки такій ефективній співпраці протягом останніх двох років вдалося  завершити роботи з відкриття відділення екстреної медичної допомоги, ПЛР-лабораторії, побудовано й запущено в експлуатацію кисневу станцію, проведено ремонт та облаштування протирадіаційного укриття. За сприяння Рівненської обласної військової адміністрації створено медичний гуманітарний хаб, облаштовано фармсклади. Придбано та отримано у рамках державних програм, благодійної допомоги більше 140 одиниць обладнання сумарною вартістю більше 63 млн гривень.

Також у нашій лікарні налагоджена професійна та наукова співпраця з медичними закладами вищого рівня надання допомоги. Підписано угоди про співпрацю з Національним інститутом хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова, Першим медичним об'єднанням Львова, Львівською обласною клінічною лікарнею, Інститутом серця МОЗ України, Національним інститутом серцево-судинної хірургії імені М. М. Амосова та іншими.

Багато вже зроблено, але також є ще безліч ідей та планів, які знаходяться в процесі реалізації. Це і запровадження електронної поліклініки, впорядкування процесу фінансового планування, оцінка якості роботи медичного персоналу, електронні історії хвороб, підвищення енергоефективності лікарні,  пошук альтернативних джерел енергії. Проводиться також ремонт даху головного корпусу, благоустрій території, здійснюються зелені насадження, облаштовуються паркомісця тощо.

Скільки людей сьогодні у Вашому підпорядкуванні?

Це динамічний показник, на сьогодні це близько 1700 працюючих.

Скільки років уже в медицині?

Наступного року буде 30, із 1994 року. Абсолютно не жалкую про цей шлях, який пройдений. Батько мені завжди казав: «Кидай добро попереду себе!» Те ж саме я кажу про милосердя: «Хай милосердя йде попереду нас, тоді й ми його будемо зустрічати в житті!»

Аби досягти вершини, доводиться багато працювати, долати перешкоди або ж чимось жертвувати, що для Вас найважче у професії?

Хірургія та й взагалі медицина це покликання. Але, у першу чергу, це все ж таки нелегка професія, яка важко та тривало здобувається, потребує постійного вдосконалення. Вимагає глибоких знань, фізичної та психологічної витривалості. Професія, яка потребує віддаватися наповну. Звичайно, це певна втрата здоров’я, відпочинку. Це відображалося на родині, бо діти мене менше бачили. Але я свідомо обрав такий шлях.

Навіть важко уявити, скільки на Вас відповідальності, де черпаєте натхнення?

Для мене натхнення це моя команда, наш колектив. Це мої заступники, висококласні спеціалісти та чудові порядні люди. Це ті, хто захоплює тебе розумом, мудрістю, знаннями. Я пишаюся багатьма спеціалістами, які йдуть поряд зі мною. Це і Юрій Ординський, чудовий менеджер і успішний хірург; Лариса Верещук, мудрий керівник і кардіолог-професіонал; Валентин Піонтковський, досвідчений керівник та талановитий ортопед-травматолог; Руслан Костюкевич, прогресивний спеціаліст у напрямку економіки. Це мої однодумці, колеги, із якими я можу поділитися проблемами та планами на майбутнє.

Я впевнений, коли з тобою працюють люди, які об’єднані однією ціллю, тоді все вдасться. Наразі у нас працюють висококваліфіковані фахівці, здатні надати пацієнтам медичну допомогу високого рівня в усіх напрямках. І мова не тільки про керівників підрозділів, а й про середній і молодший персонал. Також мене надихає моя сім’я. Дає стимул бути кращим із кожним днем.

Керівник це ключова постать в організації й системі управління, чи є секрет, який Вам допомагає налагодити безперебійну роботу лікарні та при тому зберегти людяні стосунки з підлеглими?

Людяність має бути на першому місці і це факт. Коли ми з колегами поставили собі питання, у чому родзинка нашої лікарні, то перше, що прийшло на думку, це висококваліфіковані спеціалісти та сучасне обладнання. Але це є і в інших медичних закладах. І тоді зрозуміли, що повинні зробити людяну лікарню. Якщо ти своїм прикладом будеш демонструвати людяне ставлення до колег, до пацієнтів, до персоналу закладу, то відповідно й вони будуть так ставитись. Обов’язково має бути довіра колективу до адміністрації.

Насправді, коли ти вислуховуєш думки людей і даєш зворотній зв'язок, тоді й формується ця довіра. Якщо помітили, ми створили анонімну анкету для комунікації, для зворотнього зв`язку та контролю якості наданих послуг. Нам не соромно отримати негативний відгук, адже це поштовх, щоб стати кращими.

Основне наше завдання: кожен має робити свою роботу якісно. Для забезпечення цього нами налагоджено співробітництво з лікарнями європейських країн для обміну досвідом. Підписано більше 10 угод про співпрацю з провідними клініками ЄС. Десятки працівників лікарні взяли участь у міжнародних медичних конференціях в Німеччині, Латвії, Італії, Австрії, США, Єгипті та інших.

Із Вами про роботу можна говорити не годинами, а днями. Як Ви уже сьогодні  згадували, дуже важливо, щоб тебе підтримувала сім’я, хто ця мудра жінка, яка надихає та, головне, розуміє?

Із моєю дружиною Оксаною ми познайомилися в моєму рідному Зарічному. Мені тоді було 25 років. Вона не лікар, має економічну освіту. Тому нам завжди цікаво спілкуватися не лише на медичні теми. Ми зустрічалися тривалий час – 5 років. Після одруження, у 2003 у нас народився старший син Сергій. Потім, через два роки, Олександр. Оксані було дуже важко, адже я був постійно на роботі. Однак вона завжди підтримувала мене й розуміла, наскільки моя професія важлива для мене та відповідальна. А вже коли у 2016 році народилася донечка Соломія, то в нашому житті з`явився новий генератор ідей та натхнення досягнути чогось більшого.

Діти уже майже дорослі. Соломія в першому класі. Хлопці навчаються в Івано-Франківському національному медичному університеті. Це було їх рішення, бо це їхнє життя. Завжди їм так кажу. Ні я, ні мама за вас його не проживе, то точно. І дуже важливо оті рішення, де жити, яку професію обрати, за кого вийти заміж чи одружитися, жити в квартирі чи будинку, приймати будь-якій людині тоді, коли вона ще не має життєвого досвіду. А ми, як батьки, зобов’язані їх підтримати та направити, ні в якому разі не зламати.

Чи хотіли б, щоб хлопці продовжили Вашу хірургічну діяльність?

Мені здається, що людина має проявлятися в будь якій спеціальності. Незалежно від свого профілю, чи вона хірург, чи рентгенолог, чи інший спеціаліст. Сказати, що я хочу, щоб вони були хірургами, мабуть, скоріше ні. По-перше, це дуже важко. Не скажу, що я про щось шкодую. Просто можна обрати собі набагато легший шлях і почати швидше заробляти кошти. Але якщо вони оберуть цю спеціальність, я завжди їх підтримаю.

Що у Вашому особистому житті змінила війна?

На мою долю випав спочатку ковід, який змусив нас змінити робочий процес, у тому числі маршрут пацієнта. Додав багато викликів, які, дякувати Богові, ми змогли подолати, хоча з наслідками боремося й досьогодні. Аж тут війна… Це, по-перше, багато стресових ситуацій і купа хвилювань за родину, в першу чергу. Я за себе якось і не переживаю. Завжди кажу дружині: «Їхати мені нікуди». І ми проговорюємо, що, не дай, Боже, за якоїсь патової ситуації, вона має бути готова взяти доньку, синів, валізу та їхати у безпечне місце. Переоцінка цих речей і моделювання тих ситуацій, у яких потрібно діяти рішуче та продумано. У мене була можливість відправити дітей навчатися за кордон, але вони категорично відмовилися. Це наша країна, це наша земля, це наша Батьківщина.

У кожного є мрія, Ви можете поділитися своєю мрією?

Це наша перемога у війні та мир, звичайно. Також одна із мрій це сучасна і класна лікарня. Я ніколи не міг намалювати свого майбутнього. І ще три роки тому я не міг уявити, що буду на цьому місці. Але інколи життя дає нам ті­ виклики, які ми не очікуємо. І це спонукає нас  оперативно приймати рішення.

Сказати, якою я бачу лікарню через 10 20 років, я точно не можу, бо технології в медицині дуже швидко розвиваються. Стратегію розвитку лікарні, якою хочемо її бачити, розробили і вже успішно втілюємо в життя. Тому я переконаний, що в командному тандемі людяності та професіоналізму працівників Рівненської обласної клінічної лікарні імені Юрія Семенюка це буде успішна високоспеціалізована європейська клініка. 

БЛІЦ  

1. Якби не медицина, то.. МЕДИЦИНА.  

2. У професії лікаря найголовніше.. МИЛОСЕРДЯ.  

3. Моя місія.. ЗРОБИТИ ЛІКАРНЮ НАЙКРАЩОЮ. МИ ДОВГО ВЧИМОСЬ І СУМЛІННО ПРАЦЮЄМО ЗАДЛЯ ТОГО, ЩОБ КОЖНА ЛЮДИНА МАЛА ШАНС ВИДУЖАТИ ТА РАДІТИ ЖИТТЮ!

4. У людях найбільше ціную.. ЩИРІСТЬ.  

5. Що може вивести Вас із себе.. БРЕХНЯ ТА ХАМСТВО.

6. Що для Вас успіх.. ВНУТРІШНІЙ КОМФОРТ.

7. Зранку я, перш за все.. ДУМАЮ, ЩО Я СЬОГОДНІ БУДУ РОБИТИ.  

8. Ідеальний відпочинок.. У ПОЄДНАННІ З ПРИРОДОЮ.  

9. Улюблена цитата.. ДАЙ СВІТОВІ НАЙКРАЩЕ, ЩО В ТЕБЕ Є, І СВІТ ДАСТЬ ТОБІ НАЙЦІННІШЕ, ЩО Є У СВІТІ.

10. Рецепт щастя.. БУТИ В ГАРМОНІЇ З ЖИТТЯМ!